понеділок, 6 лютого 2017 р.


Дивися, скільки несписаного!
Сьогодні хмари униз дивилися,
крізь них проглядало сонце,
мов крізь твоє волосся всміхалося.
Я засинаю в дорозі, -
ніч була довгою і безсонною,
сонечко зустрічаю втомою,
знов загубив телефон...
все пролетить, мов сон.
Я не люблю метро,
люблю натомість дощ,
його колір, запах,
я б не хотів,
щоб ці очі плакали,
ніколи.
Я у твоєму морі,
п"ю цей солодкий біль,
вперта країна мрій, я іду до тебе!
Дай шукачам стільки ж само зірок із неба,
скільки треба у пошуках їм!
Я палаю з тобою в однім багатті,
відкриваючи двері,розчиняючи час,
розганяється, розчиняючись,
тепла пристрастна темрява на плечах,
круто в ній бути тільки відвертим,
круто, коли прямо в серце,
круто коли наскрізь.
Розкачати загусле гаряче літнє повітря,
розказати вам свої істини,
прямо в зелене листя рідних облич,
навіть коли я кричу,
перекрикуючи недільну коротку ніч
(Філ із Ксюхою, Нафа з Ваською, Кошеня,
Сеструня і Мама, Бабуся, Костя, Ректор і Ти), -
як Любов, як вітер,
як перехрестя вночі під дощем на Костянтинівській,
всі, ради кого я мушу вивезти,
день і ніч працювати й молитися саме за таких,
які в цьому киплячим житті зустрілися,
я люблю вас!
Через усе на світі, що є світлого, пронесу та вигрібу,
бо хочу прийти до Вас якось узимку й зігріти,
всміхатися, не лаятись, не відводити очей,
не дихати в унісон,
просто так, але так, щоби
від реальності закладало зі свистом вуха.
Обов"язково із присмаком філософії.
Так дихай же, дихай, для чого усе тоді, 
Якщо не на повні, і глибоко-глибоко, 
Для чого тоді розвалився 
В ногах та на чоботях, і іскриться сніг, 
Попіл летить за вітром за цегляний ріг, 
Розчиняється в вечорі,
Під холодною курткою вже й звикаєш,
Як до колючих щік, до холодних і різних днів,
Усередині втомлено й тепло, новий рік,
Входження навіть у нову еру,
Тьмяне світло і дике сонце диких впевнених втомлених душ,
Пам»ятаєш справжнє світло його, справжнє серце,
із кінчиків пальців ноти,
дикі хвилі колективного доброго й, злого,
осідають у наших вчинках,
Я віддам всю любов тобі, якої
В мене тут зібралось вгорі,
тільки будь тут і зараз поряд,
Навесні тане кожен лід,
Зірки-бо палають, міняються у світах своїх,
Дивляться зі своїх скафандрів, локальні й тягучі, мерехтять,
а навколо демони життєві й ангели тут, живі,
І шляхи перетинаються, іскрять, усміхаються,
Легше, все-ж-таки, коли знаєш, для чого, за що,
і які побутові історії чує вітер із труб каміну,
Яким і наскільки світом поділишся із дітьми,
Палітра цих кольорів ілюзорна, але яскрава.
Тепло мені крізь трамвайне замерзле нічне віконце
В цьому холодному і пустому скреготливому і морозному просторі
Цієї зими тепло так, що аж жарко, в країні моїй скрізь.

пʼятниця, 21 серпня 2015 р.

Чого, добиваючись, добиваємось?
Єднав колись тільки Сталіном
мій дикий дурний народ,
а розумні ж люди...
буде колись, не буде
стук молодих сердець,
це ж Україна, грець вам
і кашу в ящик,
що вже тут можна красти,-
начисто підмели,
чисто усе спрацювавши_
люди були самі,
кожен в своєму світі,
в принципі, можна ж жити,
всі до такого звикли,
завжди одна надія, - 
на себе, ріднесенький,
бери в свої руки фарби, дій!
Колами по воді розійдеться той дзвін 
обездолиних, і молодих та злих
за державну волю,
в нас тут достатньо всього,
всі основні пригоди
ще від характерників,
 волі стрімкої, козацької,
самі будуєм правду,
самі пустили в кадри
цих хуртових тхорів,
самі усе до останніх жил терпіли,
терпіли та звикли мовчати_
добрий у нас початок,
та і зав"язка не гірш,
чи не так, панове?
з цим доведеться добре 
попрацювати всім,
і не жаліти сил, щоб хоча б колись
і у нас став лад 
(от вам і весь розклад)))