понеділок, 6 лютого 2017 р.


Дивися, скільки несписаного!
Сьогодні хмари униз дивилися,
крізь них проглядало сонце,
мов крізь твоє волосся всміхалося.
Я засинаю в дорозі, -
ніч була довгою і безсонною,
сонечко зустрічаю втомою,
знов загубив телефон...
все пролетить, мов сон.
Я не люблю метро,
люблю натомість дощ,
його колір, запах,
я б не хотів,
щоб ці очі плакали,
ніколи.
Я у твоєму морі,
п"ю цей солодкий біль,
вперта країна мрій, я іду до тебе!
Дай шукачам стільки ж само зірок із неба,
скільки треба у пошуках їм!
Я палаю з тобою в однім багатті,
відкриваючи двері,розчиняючи час,
розганяється, розчиняючись,
тепла пристрастна темрява на плечах,
круто в ній бути тільки відвертим,
круто, коли прямо в серце,
круто коли наскрізь.
Розкачати загусле гаряче літнє повітря,
розказати вам свої істини,
прямо в зелене листя рідних облич,
навіть коли я кричу,
перекрикуючи недільну коротку ніч
(Філ із Ксюхою, Нафа з Ваською, Кошеня,
Сеструня і Мама, Бабуся, Костя, Ректор і Ти), -
як Любов, як вітер,
як перехрестя вночі під дощем на Костянтинівській,
всі, ради кого я мушу вивезти,
день і ніч працювати й молитися саме за таких,
які в цьому киплячим житті зустрілися,
я люблю вас!
Через усе на світі, що є світлого, пронесу та вигрібу,
бо хочу прийти до Вас якось узимку й зігріти,
всміхатися, не лаятись, не відводити очей,
не дихати в унісон,
просто так, але так, щоби
від реальності закладало зі свистом вуха.
Обов"язково із присмаком філософії.

Немає коментарів:

Дописати коментар